Одного дня серед зими, коли надворі сипав сніг, як біле пір'я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг проти неї здавався ще білішім. Задивилася королева на той сніг і вколола пальця голкою. Щоб не так боліло, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові.
Ті червоні краплі були такі гарні на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».
Невдовзі після того в королеви народилася донечка, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки такі червоні, як кров, а коси такі чорні, як дерево на рамі, тому дівчинку назвали Білосніжкою. А королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була гарна на вроду, але дуже горда й пихата. Вона нізащо не стерпіла б, щоб хтось був кращий за неї. І було в королеви чарівне дзеркальце. Підійде вона, було, до стіни, де те дзеркальце висить, гляне в нього і спитає:
Дзеркальце, правду скажи-но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?
А дзеркальце й каже:
Ви, королево, найкраща у нас.
І королева була задоволена, бо знала, що дзеркальце каже правду.
Та Білосніжка підростала і все кращала, а як їй минув сьомий рік, то стала гарна, як писана, краща за саму королеву.
І ось одного разу королева спитала у свого дзеркальця:
Дзеркальце, правду скажи-но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?
А дзеркальце й каже:
Ви, королево, гарні у нас,
та Білосніжка краща в сто раз.
Злякалася королева і аж позеленіла з заздрощів. Відтоді вона так зненавиділа Білосніжку, що в неї серце переверталося, коли вона бачила її. Вона ні вдень, ні вночі не знаходила спокою. Нарешті, покликала лісника та й каже йому:
- Відведи дівчину в ліс, щоб мої очі більше не бачили її. А там убий і принеси мені з неї печінку, тоді я знатиму, що ти виконав мій наказ.
Як лісникові було не послухатись королеви?
Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:
- Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.
Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:
- Ну добре, йди, бідолахо!
А сам подумав: «Однаково тебе скоро з'їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.
Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.
А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець.  Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.
Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити.
В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.
Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко - а воно завелике, лягла на друге - а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснула.
Коли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім гномів, що добували руду в горах.
Засвітили гноми сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.
- Хто сидів на моєму стільчику? - сказав перший гном.
- Хто їв із моєї мисочки? - сказав другий.
- Хто надламав мій хліб? - сказав третій.
- Хто над'їв мою городину? - сказав четвертий.
- Хто брав мою виделку? - сказав п'ятий.
- Хто різав моїм ножиком? - сказав шостий.
- Хто пив із моєї чарочки? - сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.
- Хто лягав на моє ліжко? - сказав він. Решта гномів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:
- На моє ліжко також хтось лягав!
А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.
Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:
- Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.
А сьомий гном переспав ніч біля своїх товаришів - одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.
Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох гномів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:
- Як тебе звати?
- Білосніжка, - відповіла дівчинка.
- А як ти опинилася в нашій хаті? - спитали далі гноми.
Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.
- Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею - куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.
- Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, - відповіла Білосніжка.
Так вона стала господинею в хаті гномів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі гноми застерігали її:
- Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!
А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.
Одного разу вона підійшла до дзеркальця та й каже:
Дзеркальце, правду скажи-но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?
А дзеркальце й каже:
Ви, королево, гарні у нас,
та Білосніжка в темній долині,
де вона в карликів мешкає нині,
краща за вас
в тисячу раз.
Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа.
Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з'їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.
Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох гномів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:
- Гноми наказали мені, щоб я нікого не впускала.
- То й не впускай, - мовить селянка, - тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.
- Ні, - каже Білосніжка, - я не можу його взяти.
- Боїшся, щоб я не отруїла тебе? - питає стара. - Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з'їси ти, а білу я.
А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.
Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.
Повернулися гноми ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум'янці на щоках не зблідли. Тому гноми сказали:
- Не можемо ми її опустити в темну могилу.
І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку - спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.
Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.
Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до гномів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він гномам:
- Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.
Але гномки відповіли йому:
- Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.
- Ну, то подаруйте її мені, - сказав королевич. - Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.
Пожаліли його гноми й віддали йому труну з Білосніжкою.
Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.
- Ой леле, де я? - вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:
- Ти в мене!
І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:
- Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!
Білосніжка погодилась і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до бучного весілля.
Але на те весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вбралася вона у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця та й питає його:
Дзеркальце, правду скажи-но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?
А дзеркальце й каже:
Ви, королево, гарні у нас,
Та молода королева
краща за вас
в тисячу раз.
Як почула це лиха отруйниця, то аж засичала з люті. І стало їй страшно, так страшно, що вона зрозуміла: той страх її вже ніколи не кине. Спершу вона вирішила не йти на весілля, та потім передумала, бо переконалася, що як не побачить молодої королеви, то не матиме спокою.
Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам'яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.
 Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати.
Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена.
Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить - лежить при дорозі пес-гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.
- Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? - запитав осел.
- Ох, - відповів пес, - старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн і надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?
- Знаєш що, - сказав осел,- я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і вони пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться - сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого.
- Ось і кіт-воркіт! - гукнув осел. - Гей, старий воркоте, чого скривився, наче середа на п'ятницю?
- А чого ж мені веселому бути? - відповів кіт. - Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, - от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.
- Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.
- Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? -запитав осел. - Що там таке сталося в тебе?
- Та це я кукурікаю на гарну годину, - відказав півень, - бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.
- Слухай, гребенястий, - мовив осел, - ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалася рада, і вони вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.
Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.
- То чого ж ми тут сидимо? - сказав осел. - Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому - це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.
- Ну, сірий, що ж там видно? - запитав півень.
- Ого, що я бачу! - відповів осел. - Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють-їдять собі.
- От би й нам так! - сказав півень.
- Добре було б, що й казати! - погодився осел.
І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт - на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.
Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів наїлись, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес - за дверима, кіт - на припічку біля теплого попелу, а півень - на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.
Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:
- Та чого ми полякалися?
І послав одного глянути, що там у домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник - надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: «Кукуріку! »
Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:
- Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами - всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: «Розбишаку сюди!» То я ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялися і близько підійти до свого дому.
А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більше нікуди йти.
 Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматочок хліба.
Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:
- Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?
- Знаєш що, чоловіче, - відповіла жінка. - Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.
- Ні, жінко, - мовив чоловік, - щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.
- Ну й дурний! - гукнула жінка. - Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.
І гризла його доти, поки він згодився.
- А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, - сказав батько.
А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:
- Тепер ми пропали!
- Цить, сестро, не журися,- сказав Гензель, - якось дамо собі раду.
Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:
- Тепер не журися, сестричко, спокійно спи, - а тоді й сам ліг.
Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:
- А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.
Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:
- Оце вам на обід, а як з'їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.
Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.
Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:
- Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.
- Ох, тату, - сказав Гензель, - я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай»;
А мачуха мовила:
- Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.
А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.
Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:
- Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.
Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум'я знялося високо, мачуха сказала:
- Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.
Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з'їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив'язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.
Так вони сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.
- Як же ми тепер вийдемо з лісу? А Гензель її втішає:
- Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.
Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали при місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу.
Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалася на них.
- А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!
Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.
Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:
- І знову все з'їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.
Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми». Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.
А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти - піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.
А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:
- Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.
Рано-вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.
- Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? - питає батько. - Йди як слід.
- Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені «прощавай», - відповів Гензель.
- Дурню ти, - озвалася мачуха, - то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.
А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.
Мачуха завела дітей ще далі в ліс, - вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:
- Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.
Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.
- Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.
Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:
- Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Діти
йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.
Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось-ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.
Як настав полудень, бачать вони - сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.
- Отут ми підживимося, - сказав Гензель, - матимемо добрий обідець. Я з'їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.
Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.
Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:
А хто там гризе без упину,
Руйнує мою хатину!
Діти відповіли:
Це вітер лісний
Гуде навісний!
І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати-ласувати.
Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:
- Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.
Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.
Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з'їдала, і то для неї було свято.
У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.
Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:
- Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано-вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум'яні щічки, пробурмотіла тихенько: «Ласий буде шматочок».
А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.
Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:
- Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.
Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.
Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:
- Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!
А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.
Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.
- Гей, Гретель! - крикнула вона до дівчинки. - Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель - гладкий чи худий, а завтра я з'їм його.
Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.
- Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, - голосила дівчинка, - то ми б хоч разом померли!
- Ану годі скиглити! - гаркнула стара. -Все одно нічого не поможе.
Рано-вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.
- Зараз ми напечемо хліба, - сказала стара. -Я вже натопила піч і замісила тісто.
Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.
- Лізь у піч, - сказала відьма, - і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.
Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з'їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:
- Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.
- Дурепа! - крикнула стара. - Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.
Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.
Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.
А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.
Ох і заверещала відьмище! Просто страх!
А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.
Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже:
- Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!
- Атож, - зітхнула жінка, - якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!
І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий - завбільшки з палець. Вони й сказали:
- Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.
І назвали хлоп'я Мізинчиком - адже воно було таке малесеньке.
Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки - лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний - хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.
Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:
- От якби хто услід приїхав возом по дрова! - Таточку, - вигукнув Мізинчик, - я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!
Батько тільки засміявся:
- Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.
- Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.
- Ну, гаразд, - сказав, усміхнувшися, батько, - чом не спробувати?
Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:
- Вйо, тпру, гаття!
І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.
Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.
- Що воно за мана? - сказав один чоловік . - Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!
- Тут щось непевне, - мовив другий. - Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.
А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:
- Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.
Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.
Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів Другого трохи вбік і шепнув йому:
- Слухай, це хлоп'я - справжній скарб для нас! Давай купимо його - будемо показувати по великих містах за гроші.
Підійшли вони до селянина й кажуть:
- Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.
- Ні, - відповів батько, - це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:
- Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.
І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.
- Де тебе посадити? - запитали вони малого.
- Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.
Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу.
Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп'я каже:
- Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.
- Е, залишайся там, - відказав той, на чийому брилі він сидів. - Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.
- Ні, - сказав Мізинчик, - так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.
Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.
- Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! - гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.
А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно, - подумав він, - і поночі йти страшно, ще в'язи скручу або ногу зламаю».
На щастя, він знайшов порожню равликову шкаралупку.
- От добре, - сказав малюк, - маю де спокійно переночувати, - і вліз туди.
Тільки був задрімав, аж чує - йдуть якісь двоє, і один каже:
- Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?
- Я вас навчу! - гукнув Мізинчик.
- Що це? - перелякався злодій. - Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:
- Візьміть мене з собою, я вам поможу!
- А де ж ти?
- Шукайте на землі, де чуєте голос, - відповів він.
Нарешті злодії знайшли його і підняли.
- Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? - запитали вони.
- А так, - відказав він. - Я пролізу між ґратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.
- Гаразд,- сказали вони, - побачимо, що з цього вийде.
Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:
- Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько:
- Та не кричи так, а то почують!
Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:
- Ну що вам подавати? Все, що тут є? Той крик розбудив наймичку, що спала в
комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:
- Годі жартувати, подавай, що там є.
Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:
- Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!
Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.
Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами.
Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!
Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.
- Ой лихо! - скрикнув Мізинчик, - Як же я потрапив у цю сукновальню? - Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок.
- У цій кімнаті забули зробити віконце, - сказав він, - сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.
І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:
- Досить мені сіна! Досить мені сіна!
А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:
- Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!
- Чи ти не з'їхала з глузду? - мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.
Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:
- Досить мені сіна! Досить мені сіна! Тепер уже й сам піп злякався - подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.
Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.
Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.
Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого, - подумав він, - якось домовлюся з вовком».
І гукнув з вовчого черева:
- Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!
- А де ж це? - спитав вовк.
- В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.
І точнісінько описав вовкові батькову хату.
Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.
Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.
- Ану замовкни! - крикнув вовк. - А то людей побудиш!
- Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, - відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.
Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.
- Стань за мною, - сказав батько матері, увійшовши до комори, - коли я його рубону і не вб'ю, ти косою розпанахай йому черево.
Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:
- Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів:
- Слава Богу, наша люба дитина знайшлась.
І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові - так той і покотився.
Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.
- Ох, - сказав батько, - як же ми потерпали за тебе!
- Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.
- А де ж ти досі тинявся?
- Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров'ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.
- А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, - сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.
Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.
|
|
|
|
Немає коментарів:
Дописати коментар